З огляду на історичні обставини, українській літературі довелося зазнати двох потужніх впливів - східного та західного. Перший пов’язаний з прийняттям християнства візантійського обряду, інший - з падінням централізованої Київської держави та католицькою експансією. Як зазначає О.Пахльовська: “Одне з найскладніших в українській історії питань - це питання культурних орієнтацій між європейським та візантійським культурними кодами. Вибір Хрещення від Константинополя (988) не був єдиною проблемою вибору для Киівської цивілізації”, на відміну від “Московської цивілізації”. “Київська доба” зміниться “Галицькою добою”, “візантійське питання поступиться місцем “римському питанню”, радикально трансформуючи координати української цивілізації... Разом з тим, при всіх політичних конфліктах, ці “дві душі України”, “київська” і “галицька”, “східна” і “західна”, не просто забезпечать оригінальність і багатогранність української культури. Вони взаємодіють між собою, чергуючи відповідні фрази занепаду й піднесення і, врешті, призведуть Україну до концепції унітарності, до “соборного” рішення [7 ,20].

Зближення, навіть синтез, цих двох культурних традицій відбувається на українських теренах в епоху бароко. Тогочасна література, що творилася, спираючись на шкільні поетики та риторики, постала перед двома перспективами - візантійською (співвідносною з православ’ям) та західною ( співвідносною з католицизмом). Принагідно зазначмо, - “візантійська риторична традиція, що була вибрана східнослов’янською мовною культурою, мала за взірець не правила і форми, що генерували творчість, а окремі тексти, що слугували парадигмою при створенні нових творів. На противагу їм, латинська лінія розвитку риторики сповідувала інший спосіб породження текстів зіпертий на правила і форми, які стають єдиним шляхом структуралізації мовної стихії, як початку і прикладу для структуралізації інших сфер життя” [5 , 29].

Зупинімося докладніше на принципові наслідування. В українській бароковій літературі виділяється два види “наслідування”: imitatio naturае тa imitatio operis. Наслідування природи спирається як правило на Арістотеля та його пізніших інтерпритаторів... Тож зрозуміло, що imitatio naturae не мислиться тут виключно ілюзіоністьським актом”. Наслідування твору культивується українською бароковою систематикою, як настанова “на підкорення індивідуальної творчості літературній традиції... При цьому imitatio operis тлумачиться, з одного боку, як шкільне вправляння у “мистецтві поетичному” (ars poetica) чи “мистецтві риторичному” (ars rhetorica), з іншого - як необхідний момент становлення усякого літературного тексту” [10 ,13-14].

Фактом впливу східної традиції (принципу наслідування) в нашій бароковій літературі є полемічна спадщина Лазаря Барановича. В ній втілилося прагнення наслідувати Григорія Богослова, а також, притаманне візантійській традиції нівелювання особистості автора (листи Лазаря Барановича до Іоаникія Галятовського, Інокентія Гізеля та інших засвідчують довгі вагання архієпископа Чернігівського, щодо власного підпису під трактатом “Нова міра старої віри” [Див.:9, 129-138].

Таким чином, “ маємо тут класичний варіант транформації фігури “уничиженія” у цілковиту відмову від персоналістського креаційного акту... Єдине власне завдання письменник вбачає у згадці та репродукції (ex memoria exponere) авторитетних текстів.” [10, 16].

Отже, застосовуючи принцип наслідування, українська література змогла продовжити, а почасти й завершити традиції греко-візантійської риторики і подолати “імідж” напівварварської культури [Див.: 3, 80]. Згодом за часів бароко, принцип наслідування поєднався з західними вимогами до побудови тексту, заснованому на системі певних правил, що допомогло українській літературі уникнути схематизації.

Вартий уваги факт, що “характерний для будь-якого літературного тексту момент причетності до попередньої літературної традиції ( О.Веселовський говорив свого часу про те, що кожна нова поетична епоха обертається у межах старих ікон, “тільки наповнюючи їх тим новим розумінням життя, яке власне й становить її прогрес стосовно минулого”, - хоча й “нове розуміння життя”, як усякий когітальний феномен “ неможливий поза участю в тій чи іншій традиції) на терені риторичного слова має особливу якість бодай тому, що тут панує рефлексоване, наслідування “взірці” [10,13].

Бароковий текст поставав спираючись на три моменти: “тему”, “взірець”, “матерію”. “Матерія” була конструктивантом тексту, вона мала в своєму “арсеналі” численні тропи. Як зазначає Ю.Лотман, “варто зауважити, що існують культурні епохи, цілком чи значною мірою зорієнтовані на тропи, котрі стають обов’язковою ознакою будь-якої художньої мови, а в деяких граничних випадках - будь-якої мови взагалі... Такими епохами, зорієнтованими на троп, можна назвати міфопоетичний період, середньовіччя, бароко, романтизм, символизм і авангард” [4, 53].

“а потому була тиша, час випливати, зраділи, і випливали, і говорили, у повнісенькій тиші казали усе, що казали, але ніхто не слухав, нікому воно не потрібне, твоє говоріння, і ти не потрібен, всякого трунку піднялося з дна, усякого стронцію, ти перестав прикидатися рибою, бережись. яка різниця, що ти заговорив, усе одно ти риба, і якщо не гачок, то принаймі гарпун, якщо не сітка, то принаймі щука всеодно на тебе знайдуться, так що можиш знову лягати на дно, там не наговоришся, бо зверху такий тиск, що усі твої мови лиш бульбашки і Вольській зрозумів це першим і замовчав, бо воля, казав він, це те, що тобі сниться, а щастя, це настрій, присниться гарне, і ти встаєш як щасливий, і живеш, і бульбашки твої тоненькі-тоненькі, як павутина, а жахи присняться, і ти борюкаєшся, б’єшся об корені скель, і від каменів гострих меншає тебе, а бульбашок більшає, тут же, на дні, повітря, як кров, чим більше його в легенях, тим той щасливий” [1, 163].

Варто зауважити ще одну особливість сучасної прози – “як правило, розповідь – досить умовна, в тексті ведеться від першої особи, текстам властиві вставні тексти, писані нелітературною низькою мовою, або сленгом, або діалектом” [9, 11].

Підсумовуючи, зазначмо, що принцип наслідування, сприйнятий із греко-візантійської традиції, став органічною часткою української літератури, частково зумовивши її самобутність. Останнім часом, спостерігається здебільшого imitatio operis, що дозволяє трактувати сучасний літературний текст, як свідомий своєї приналежності до певної літературної традиції. Щодо діалогу Схід-Захід, то, поділяючи думку І. Ципердюка, зауважмо, що в сучасних літературних умовах... справжнім европейським письменником стає той, ... хто поєднує в своїй творчості одразу дві літературні традиції. Які вже не одне століття існують... в українській прозі”[12, 146].

1. Андрусяк І. Вургун (розділ з роману) // Кур’єр Кривбасу, 1999 - № 119/121. - С. 160-164.
2. Андрусяк І. Шарrа // Андрусяк І. Шарга. Тексти. – К., 1999.
3. Еремин И. Лекции и статьи по истории древней русской литературы. - М., 1989.
4. Лотман Ю. Текст как смыслосодержащее устройство //Внутри мыслящих миров: Человек - Текст - Семиосфера - История. - М., 1996. - С.11 - 146.
5. Михед П. Українська літературна культура бароко і російська література XVII - XIX ст. (про дві хвилі впливу) //Київська старовина. 1998 - №4. - С. 22-52.
6. Морозов А. Метафора и алегория у Стефана Яворського //Поетика и стилистика русской литературы. - Л., 1971. - С. 35-43.
7. Пахльовська О. Українська літературна цивілізація. Авториф. дис. док. філол. наук. - К., 2000.
8. Сковорода Г. Наркісс. Разглагол о том: узнай себе // Сковорода Г. Твори. – в 2-х Т. – К., 1961, - Т. 1. – С. 27-83.
9. Сумцов Н. История южнорусской литературы в семнадцатом столетии. Лазарь Баранович. - Харьков, 1884.
10. Ушкалов Л. Світ українського барокко (філологічні етюди). - Харків, 1994.
11. Харчук Р. Покоління постепохи (Проза) // Дивослово, 1998. - №1 - С.6-13.
12. Ципердюк І. Milan Kundera. Відповідь українським “західникам” і “грунтівцям”.Ессе // Всесвіт, 2000 - №1/2 - С. 144-150.
13. Чижевський Д. Нариси з історії філософії в Україні. – Мюнхен, 1983.
14. Юркевич П. Серце та його значення у духовному житті людини згідно з ученням слова Божого // Юркевич П. Вибране, - К., 1993. – С. 73-115.