ПАНЕГІРИК ІЗ ХИМЕРАМИ
Творити панегірик Києву – справа невдячна, адже протягом багатовікової історії йому виголошувалося чимало похвал. Отож, існує ризик бути банальним. Та все ж автори чергових випусків альманаху “Хроніка–2000” спробували, об’єднавши числа 49–50 та 51–52 спільною темою: “Київ – свята земля”. “Прилучімося до Києва, міста духовності і борінь”, – закликає нас автор проекту Анатолій Толстоухов в інтелектуальну мандрівку від I до XXI сторіччя.
Наприпочатку упорядники пропонують читачеві інтерв’ю з Павлом Загребельним, для котрого древнє місто стало джерелом натхнення. Значення Києва в своєму житті й творчості письменник окреслює як “щастя бути в одному з вічних міст світу, яке стоїть між тінями вмерлих князів і ненароджених княжат”. Напевне це й мало задати тон всьому збірнику: подорож із минулого в майбутнє стає тим первнем, довкола якого вибудовується сюжет.
Але тут одразу ж виникають химерні колізії композиції, котрі викликають цілу вервечку запитань. Приміром, чому починати цю “вандрівку” треба не спочатку, тобто з постання Києва, а з… історії самоврядування; і чому дослідження подаються не в хронологічній посідовності, адже це дало би змогу краще відчути динаміку розвитку наукових студій, а також відстежити, як із плином літ посилювалася чи, навпаки, слабшала цікавість до того чи іншого аспекту історії. Та все ж, полишимо ці “ліричні відступи” й перейдемо до ґрунтовнішого ознайомлення з “Хронікою”.
Отже, зацікавленим процесом самоврядування пропонується кілька матеріалів із цієї тематики. А от наступний розділ “Хроніка I – XVI ст.” (чому тут зведено “під одним дахом” кілька зовсім різнопланових періодів історії, так і не ясно) містить низку публікацій, присвячених головно з’ясуванню причетності Андрія Первозванного до нашої столиці.
Ще маємо розвідку про зв’язок між християнізацією та розвитком писемності в X – XI ст. та інформацію про оборонний вал довкола Києва. Отака от вона, історія міста за 1600 років…У наступному розділі з інтриґуючою назвою “Між Сходом і Заходом” подибуємо три матеріали: “Християнські риси кн. Володимира” І. Патрила і Б. Балика, “Карткуючи Києво-Печерський патерик” І. Коровицького та “Три академії” М. Грушевського. Безперечно, це цікаві студії, от тільки чому вони “зависли” під згаданою рубрикою, неясно.
У розділі “Хроніка XVII – XVIII” найперше маємо статтю С. Ярмуся про пастирську діяльність Петра Могили, де міститься аналіз філософських та власне богословських поглядів митрополита у контексті епохи. Натомість розвідка А. Окари “Петро Могила та занепад православної духовності у XVII – XVIII ст.” не містить жодного переконливого арґумента на підтвердження доволі контраверсійних авторських думок. Його міркування щодо “шкідливості” реформ Петра Могили можна звести до формули “це погано тому, що це погано”, причому виголошеної з патосом російських розкольників, яким свого часу непомірно дивувалися ще Димитрій Туптало, Стефан Яворський та інші українці, яких доля закинула до теменної Московії. Ми ж зауважмо, що українська православна культура мусила звернутися до західних, європейських засобів вираження, проти яких так повстає московський полеміст, щоби продовжити розвиток духовних підвалин, закладених Візантією, і власну еволюцію.
Із-поміж наступних матеріалів привертає увагу праця М. Петрова “Київська академія” та ґрунтовна розвідка І. Жиленко-молодшої про “Синопсис Київський”.
Розділ “Київські антики” здебільшого присвячено княжій добі. Так, у статтях П. Грицака та Л. Винара з’ясовується факт історичного існування Кия, а О. Повстенко та С. Пономарів присвячують свої розвідки княгині Ользі. Відтак подано статтю Д. Олянчича з життя і діяльності Мануїла-Михайла Козачинського, і в її контексті знову виникають питання до упорядників. Найперше про те, чому ця вочевидь не завершена робота жодним чином не прокоментована – адже матеріал уривається лишень на підступах до розкриття теми, а причини, які завадили авторові завершити свою студію, читачеві “Хроніки-2000” залишаються, на жаль, невідомими.
А справжньою “родзинкою” часопису є напрочуд цікаве дослідження В. Січинського про майстра барокової гравюри Григорія Левицького. Доробок художника автор розвідки осмислює в річищі тогочасного культурного дискурсу. До того ж, легкий і невимушений виклад безперечно наукової статті робить її доступною не лише для вузького кола фахівців
.Хроніка XIX ст. починається розвідкою О. Левицького “Пожежні тривоги”. Тут маємо не лише сумну статистику загиблих у вогні архітектурних шедеврів, а й детективні колізії, пов’язані з пошуком паліїв. Із-поміж іншого зринають згадки про побутування знаних під ту пору людей, постраждалих від вогненного лиха, як от блискучого проповідника Івана Леванди. Ще подано низку цікавих спостережень О. Чужбинського, Г. Берло та М. Галина над життям Києва та його мешканців.
Із-поміж матеріалів розділу “Хроніка ХХ ст.”, здебільшого розрахованих здебільшого на зацікавлених історичною та політологічною проблематикою, виокремимо спогади В. Королева-Старого про Лесю Українку, А. Трегубової про Ольгу Франко, Ю. Міщенка та О. Кобця про ґенерала Ю. Тютюнника. Із-поміж цікавинок
– сценарій резонансного фільму Ю. Іллєнка “Молитва за гетьмана Мазепу”. Здається, його ліпше читати, ніж дивитися на екрані.І, врешті, знову зринає ота дивна рубрика “Між Сходом і Заходом” – цього разу тут зведено “Похвалу Києву” російського академіка Д. Ліхачова (суть якої зводиться до заскорузлих уявлень про “мать городов” і “тісний зв’язок братніх культур”) та… молитву за Київ Папи Римського! Про те, яким чином ці тексти мають кореспондуватися один з одним, упорядники, м’яко кажучи, не подумали. Бо дискурс “братніх культур” сприймається вже не інакше, як “за упокой”…
Що ж, попри певні сюжетні прикрощі, упорядникам вдалося витягнути на світ Божий чимало цікавинок – і це головне. Причому, попри “ляп” із Ліхочовим, XIX – XX ст. їм вдалося “виписати” значно краще. А щодо химерності композиції – чи архітектурної, чи журнальної, – то до цього Києву не звикати. Він-бо все одно залишається світлим, теплим і мудрим.
Катерина БОРИСЕНКО