Катерина Борисенко
ОСОБЛИВОСТІ СТИЛЮ СТЕФАНА ЯВОРСЬКОГО
(На матеріалі трактату “Камінь віри”)
Полемічні трактати, як і будь-який текст барокової доби, перебувають під посутнім впливом риторики, адже “для того, щоб переконати слухача, оратор повинен був зуміти показати, що його висновки сперті на таке підґрунтя, котре для нього є незаперечним, і зробити це так, щоб ні в кого не виникло жодного сумніву з приводу його арґументації. Таким чином, і посилання, й арґументи складали той спосіб мислення, в переконливості якого слухач був упевнений раніше. І риторика, таким чином, повинна була підсумовувати й узагальнювати ці способи мислення, ці загальноприйняті навички, судження, що засвоєні всіма й відповідають вимогам часу” [7, 100]. Варто також зауважити, що “з одного боку, риторика зосереджувалася на таких речах, які якось по-новому (інформація) прагнуть переконати слухача в тому, він іще не знає; з іншого, вона домагається цього, виходячи з того, що вже якимось чином слухачеві відоме й бажане, намагаючись довести йому, що припустиме рішення є необхідним, постає з цього знання і бажання”
[7, 101].Зауважимо, що виявом риторичного первня у літературі, зокрема під добу українського бароко, було явище синкретизму поезії та прози. В українському письменстві
XVII-XVIII ст. воно мало значне поширення на ґрунті найрізноманітніших жанрів, від церковного казання до панегірика.Зупинімося на трактаті Стефана Яворського “Камінь віри”.
Стосовно ритмічної організації твору зауважмо, що в цьому випадку “ритм художньої прози, мабуть, має бути розглянуто з погляду однієї з головних його функцій, – як найважливіший чинник формотворення, що сприяє виникненню законогенної, суворо впорядкованої замкнутої системи”
[6, 178].Трактат Стефана Яворського, як зазначає Ю. Самарін, “було написано переважно для росіян, котрих сколихнула протестантська проповідь; для їхнього переконання він виклав усі православні догмати, що їх заперечували протестанти, … навів докази й заперечення щодо закидів протестантів. Тому вся книга є зображенням двобічного – позитивного й неґативного” [5, 43].
Отже, цей трактат написаний у формі нібито поліфонічного музичного твору. На початку кожного роздіжу подано основні тези (теми), іншими словами, автор чітко визначає мету подальшої оповіді. Далі наводяться численні свідсчення й приклади, тлумачення святими Отцями складних текстів, згадуються події священної історії. Вирішенням окремих догматичних питань завершується перша частина роздуму, а друга містить заперечення супротивного вчення. Завершуючи, Стефан Яворський посторює всі свої доводи,
викриває у протестантів багато непослідовностей. Твір має чітку внутрішню ритмічну побудову.Зауважмо, що ритм є неодмінним складником католицької проповіді, яка мала значний вплив на Стефана Яворського, котрий навчався в єзуїтських колегіях. Як відомо, “єзуїти в історії духовного красномовства на Заході мають те ж значення, яке й у розвиткові доктрини; вони поєднали в собі весь попередній розвиток і довели його до остаточних результатів. У їхніх проповідях можна знайти містицизм, символізм, і накопиченість образів, і штучну правильність розташування, й, нарешті, комізм, дотепи, шаржі” [5, 308].
І. Захара зауважує, що “промови Яворського – зразки риторичного мистецтва, де застосовуються метафори, алегорії, запитання, несподівані звороти, прислів’я, притчі та символи, які часто перемежовуються латинськими та російськими силабічними віршами. Це, без сумніву, надає їм жвавості, грайливості, відкриває широкий простір для дотепності та винахідливості, але позбавляє їх природності та простоти” [1, 73].
У “Камені віри” відобразилися антипротестантські погляди Стефана Яворського. Обираючи між католицизмом та протестантизмом, автор завжди надавав перевагу першому. Це позначилося на стилі викладу, аджу “часто вибір коду зумовлюється відповідною ідеологією, зокрема в тих випадках, коли та чи інша риторика зрослася з певною ідеологією… Певні засоби мовного вираження ототожнюються з певним світоглядом. Ідеологія формує передумови для риторики, й згодом набуває стилізованої форми, котру всі впізнають” [7, 110]. На той час державною ідеологією було православ’я.
Зазначмо ще одну особливість української полемічної літератури: “Полемісти кінця XVI – першої половини XVII ст. … мають об’єднуючий пафос… не просто захист православної віри, її догматів і догм, а захист людини цієї віри, її історичноі пам’яті та гідності. Згажаємо, що майже всі полемісти говорять про православну віру як про моральний батьківський спадок, якого негоже позбавляти людину, про образу достоїнства особистості, якій відмовляється в праві вибору віри… Захист “батьківської віри” в полемічній літературі України першої половини XVII ст. є також ознакою того, що існувала, так би мовити, емоційна свідомість українського культурного континууму від часів Русі…”. З другої половини XVII ст. “писемна література, навпаки,
концептуалізує ідею грандіозної універсальної православної “батьківщини”, без жодних національних особливостей. Це була, врешті, інтелектуальна абстракція, яка приходила у невідповідність із реальністю на різних рівнях” [3, 92-93].Поділяючи думку У. Еко, зауважмо, що “окреслюється подвійна функція та подвійне розуміння риторики:
Отже, українській полемічній літературі XVI – першої половини XVII ст. відповіжає саме “втішувальна риторика”, тим часом як полеміка другої половини XVII ст. (починаючи з Лазаря Барановича) базується на засадах “евристичної риторики”. Це можна простежити, зваживши на сам тон викладу, адже помітним є бажання полемістів часів Івана Вишенського та Мелетія Смотрицького дошкульніше образити опонента, натомість трактати пізнішого часу ґрунтуються на наукових засадах.
У “Камені віри” Стефана Яворського віднаходимо опозицію “
Antiques – modernus”, де помічаємо несприйняття нового як співвідносного з протестантизмом:“И яко же оні афинейстіи єпікури ни во что же упражняхуся разві глаголити что, или слышати новоє. Такой вам подражателєм тіх вся нова угодна бываю. Того ради и новую віру по вашым нравам и похотєм себі притвористє, обаче якоже тогда, оба убо руггахуся, оби же віровавша”
[8, 81].Однак жодного разу не зустрічаємо образливих висловів у бік супротивників; полеміка ведеться у річищі виваженої, обґрунтованої дискусії:
“Закон Христов при своих начатках толикими чудесами просія. Коль славен бысть Иліа чудесами в оная времена, єгда люд храмаше на обу плесну, й не відаше кто быст Бог, Господь ли, или Ваал; Павєл понуждаєн, прєста противу рожну прати; Актер ж й Калвін кромі всяких чудєс хощут у нас своєму новому Євангелію віру сотворити, й обновитєлями сєбє падшаго закона Христова міру показати”
[8, 58].Зазначмо, що порівняння тих, хто вагається між православ’ям та іншими віросповідуваннями, зі “шкутильгаючими євреями” було досить поширене в українських полемічних трактатах; Наприклад, Лазар Баранович писав:
“
Strofował niegdy Elisz Prorok lud Izrάelski przeto iź άcz Pάna Bogά prάwego nάzywali Pάnem swoim / kłάniάli się iednάk y słuźyli Baalowi; y gromiąc ich oto / mowil: pokij będźiećie chramάć nά obie strony: ieśli Pan iest Bogiem / idźćiesz zά nim: ά iesli Bάάl / idźćiesz za nim… dwie ma nogi czlowiek chriścianski / ktorymi ma iść do Pana Boga; wiάre / bo bez wiάry nie podobna podobάć się P. Bogu y uczynki / bo wiάrά bez uczynkow marna iest. Wiele ich tedy iest ktorzy iedna noga da na wschod / to iest do Pάnά Boga / wierzac dobrze; άle druga noga / to iest uczynkami ida na zachod do Bάάla / to iest do diąbła” [9, Арк. 3 (б. п.) (зв.) (modus)].Отже, в наведених уривках зринає мотив про марність віри, не підкріпленої добрими справами – один з найпоширеніших в українській бароковій літературі.
Образ саду постає в “Камені віри” Стефана Яворського як символ Церкви:
“Суть же й иная множайшая Боговіщанных Отцов о почитаніи Ікон Свяых свидетельства, я же кратости ради книги сея, да нє в безмірноє возрастєт, оставя. В конец полагаю, вєликого Ікон Святых чтитєля й поборника, Іоанна Дамаскина; Догмат православныя віры о почитаніи Ікон Святых кровію своєю запечатлившаго. Той бо сопротив Льва рыкающаго ста не устрашєн: тім же за Іконы Святыя и руки осічєніє пострадав: молящея же пред іконою Владычицы Богоматєрє паки исцілєніє прият, й исцілівшею чудєсні рукою, в защищєніє Ікон Святых пространныя й Богомудрыя написа бесіды. О них же аки о Богонасажденного ВЕРТОГРАДА, малые нікія цвіты в нашем славєнском прєводі обрітаются”
[8, 43].Отже, на матералі “Каменя віри” спостерігаємо дієвість “евристичної риторики”, котра “створює рух, виходячи зі сталих передумов та арґументів, … піддає їх критиці, перегляду, використовує стилістичні прийоми, котрі в цілому, не порушуючи наших звичних сподівань, все ж їх збагачують” [7, 110].
У тексті спостерігається єдине поетичне вкраплення. Говорячи про необхідність постів, Стефан Яворський зазначає:
“Разділяєтся же пост на чєтырє части:
На пост духовный
На пост нравствєнный
На пост єстєствєнный
И на пост церковный”
[8, 847].В. Крекотень зауважував, що “для тодішнього літературного побуду характерні вірші, що виконують функції реквізиту і декоративного орнаменту книги – віршовані передмови, посвяти, гербові вірші на честь меценатів видання, віршовані вкраплення в прозовий текст. Такі “реквізії” чи “орнаментальні вірші” знаходимо майже в кожній тогочасній книжці” [2, 7]. Варто також зазначити, що “не так вже важко з належною впевненістю показати, що весь риторичний інструментарій дотичний не тільки сфери словесних повідомлень, але також, наприклад, візуальних. Уважний аналіз техніки комунікації виявив би, що ціла низка класичних риторичних фігур постає також і в царині візуальної комунікації. Тут можна віднайти метафори, метонімії, літоти, оксюморони тощо” [7
, 107]. Нарешті, як відомо, “існував ще один найпростіший засіб релігійної пропаганди, котрим користувалося католицьке духівництво: це було оспівування у віршах різних євангельських подій… Таким чином, використовувалася популярна, така, що легко запам’ятовується, віршована форма для пропаганди ідей, що лежали в основі християнського світобачення. Віршована форма робила відсторонені догмати якщо не більше зрозумілими, то більш прийнятною формою для мас, і тому віршування на релігійні теми стає незабаром звичним прийомом пропаганди йу католицького духівництва, й у різних відгалуженнях протестантизму” [4, 141].Отже, поетичне вкраплення в трактат “Камінь віри” Стефана Яворського може бути витлумачено як:
ЛІТЕРАТУРА