Катерина БОРИСЕНКО

 

ТВОРЧІСТЬ ЛАВРЕНТІЯ КРЩОНОВИЧА

В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОГО БАРОКО

МАЗЕПИНСЬКОЇ ДОБИ

 

Творчість Лаврентія Крщоновича дотепер ще не стала предметом комплексного розгляду. Скажімо, студія Павла Попова «Панегірик Крщоновича Лазарю Барановичу – невідоме чернігівське видання 80-х років XVII в.» [5] подає опис твору «Redivivus Phoenix…» («Воскреслий Фенікс…»), низку нових матеріалів щодо життєпису Барановича та дрібку біографічних відомостей про самого Крщоновича. Тим часом розвідка російського історика літератури Віталія Вомперського «“Риторика” Лаврентія Крщоновича (1698)» [2] приділяє увагу головно теорії красномовства нашого письменника.

Натомість у моєму розпорядженні є цілий корпус текстів Крщоновича. Зокрема, мені вдалося віднайти панегірик «Redivivus Phoenix» [10], вірші на герб та прозову присвяту Лазарю Барановичу до чернігівського видання «Тріоді квітної» 1685 року [9], вірші на герб та прозову присвяту Іванові Мазепі й «Предмову к читателю» до видання «Молитвослова» 1691 року [7], а також присвяту Іванові Обідовському «Молитвослова» 1697 року [8].

Варто сказати, що сам Лаврентій Крщонович надавав великої ваги укладеним ним передмовам до книжок. Так, у листі до гетьмана Мазепи він зазначав, що є автором “конклюзій и афикцій, тут пред тим в Малой Россіи нђгди небывалих, а тепер многим особам, почавши от самого монархи, так з Коллегіума Кіевского, яко из Чернђгова, з завистію Римлянов дедикованных” [4, ч. 3, с. 418]. Хоч перегодом саме за це йому докоряли критики кінця XIX ст. Наприклад, Орест Левицький, коментуючи наведені рядки, зазначав: “Чи варто говорити про те, які шкідливі наслідки для розвитку літератури мала панегірична манія! Вона була ледь не головною причиною її вікового безпліддя” [3, с. 5].

Однак, розглянуті мною тексти Лаврентія Крщоновича заперечують подібні твердження. Його передмови та дескриптивні вірші не тільки виконують роль прикнижного реквізиту, а й виказують автора, що вправно володів мистецтвом концепту, тобто вмів побачити спільні риси в досить віддалених речах. Так, готуючи до друку коштом Івана Мазепи «Молитвослов» 1691 року, Крщонович пише присвяту гетьманові, котру розпочинає з гербового вірша:

 

Крест на себе взложивши молитви зачати

Церков узаконила и все начинати

 

И твой Крест не инакши токмо Христов знаєм

Твоим Крестом книжицу сію зачинаєм [7, арк. 1 (зв., б. п.)].

 

З усіх елементів гетьманського герба автор обирає хрест (приміром, у геральдичній епіграмі Стефана Яворського до панегірика Мазепі «Echo głosu…» за основу взято зірки). Вочевидь, це не випадково, адже вірш є компонентом присвяти на честь мецената видання, що, як ми знаємо, було поширеною практикою за доби бароко. Отже, він, як і присвята загалом, мав налаштовувати читача на сприйняття основного тексту, яким у цьому разі є три акафісти. У цьому можна добачити й певний влив на стиль Крщоновича його наставника Лазаря Барановича, котрий у епіграмі на герб царської родини, вміщеної в збірнику проповідей «Меч духовний» (Київ, 1666), писав:

 

Крест на облацєх Ісусов сіяєт,

Пресвђтлый Царскій дом Ваш просвђщаєт [7, арк. 1 (зв., б. п.)].

 

Ще більшою мірою вплив Барановича увиразнюється в прозовому тексті. Так, звертаючись до Мазепи, Лаврентій Крщонович говорить про те, що дає йому до рук духовну зброю: “Воину изящнђйшему и начальнђйшему Войск Вожду Велможности твоєй, от нас менших богомольцєв приносится Духовноє оружіє… Треакафистная Молитва” [7, арк. 2–2 (зв., б. п.)]. Про духовну зброю “глагола Божого”, як відомо, говорив і Лазар Баранович, подаючи до царських рук свій «Меч духовний» [1, с. 12].

Подальший текст присвяти роз’яснює, чому було обрано саме такі акафісти: Святій Трійці (збірник укладався в Святотроїцькій обителі), Страстям Христовим (“яко имущіи пред очима стоявшую под Крестом, и Христови болђзненным сердцем сострадавшую Матер Ісусову Чудотворной єя Иконђ”) та Святій Варварі (котра “Троицу святую, Треми в бани окнами усмотрђла, да сего ради в обители Троицкой… почитаєма будет” [7, арк. 5–5 (зв., б. п.)].

Насамкінець Крщонович зазначає, що він разом із братією приносить цей «Молитвослов» Іванові Мазепі на знак подяки за його піклування про поширення слова Господнього та щедрі пожертви на окрасу православних храмів і висловлює щире сподівання на те, що це “духовноє оружіє” допоможе йому перемагати “врагов Креста Святого”, а “по многолђтном житіи и благополучном владђніи добрую христіянскую кончину” [7, арк. 6 (зв.) – 7(б. п.)]. Як бачимо, текст присвяти витримано в духовному річищі. Письменник не просто вславлює гетьмана, а, віддаючи належне його добрим учинкам, як мудрий пастир, дає настанови щодо норм християнського життя.

Однак у сенсі літературному для нас більш цікавою видається присвята Іванові Обидовському до другого видання «Молитвослова» (Чернігів, 1697). В її основу покладено три камені – один із основних елементів герба Обидовських: “Треакафістный молитвослов, аки трикаменіє в гербовом клейнотђ твоєм добродђтелми себђ приличним сіяющія, приносим тебђ наш Велце Милостивый Пане Обидовскій, камени уподобляєтся Молитва” [8, арк. 3–3 (зв., б. п.)]. Відтак і сама присвята скомпонована ніби з трьох частин: з’ясування властивостей каменів, їхнього символічного значення в річищі духовному та в контексті роду Обидовських.

До малюнку герба, вміщеного в тексті, додається перекладений з Григорія Назіанзина вірш:

 

Искра внутр в нас молитва, яко вєлий пламєнь,

Затворен в камени, вторый єгда камень

Желђзом ударяєш, тогда огонь являєт

Так молитва не скоро в нас земних палаєт:

Но єгда многократне, тогда ясно свђтит

Токмо не престан, а Бог сердце ти освђтит [8, арк. 3 (зв., б. п.)].

 

А далі автор докладно витлумачує в контексті чеснот Обидовського значення кожного каменя з огляду на їхні лікувальні та “охоронні” властивості, а також характеризує їхнє символічне сакральне значення. Відтак багато тлумачень витримано в річищі середньовічної традиції: “орловий” камінь оберігає від отрути та змій, “змієвий” – лікує від отруєння, “ластовичний” – сприяє дару красномовства, коханню, успішному завершенню всіх справ, стишує гнів та лікує хвороби очей. Однак для нас більш цікавим є символічне значення, де акафісти співвідносяться зі згаданими каменями. Тож орловий камінь, що має круглу форму й осердя, символізує, згідно з Крщоновичем, Бога-Отця (“ветхій денми, круглый Божеством, предвђчный, бо початку и конца не імђющій” [8, арк. 3 (зв., б. п.)]), а осердя співвідноситься зі Святим Духом. Так само товчений орлиний камінь оберігає від фізичної отрути та змій, “толцанієм і молитвою” можна уберегтися від “яды та зміи грђховныя” [8, арк. 4 (зв., б. п.)]. Принагідно зазначимо, що круглій формі надавалося містичного значення ще від часів античності, коли коло символізувало гармонію та безсмертя. До того ж два камені та згадка про Бога-Отця, що “єсть бђл ветхостію”, викликають алюзії на дві скрижалі дані Мойсеєві (2 М. 31: 18).

Каменю зміїному уподібнюється акафіст Страстям Ісуса Христа. На джерело цієї символізації, з одного боку, вказує сам автор, наводячи слова Спасителя: “Яко же Мойсей вознесе змію во пустинђ, тако подобаєт вознестися Сину человђческому” (Ів. 3: 14), з іншого – змія, що затисла в роті власного хвоста, в античній філософії була знаком вічності, злитих воєдино початку й кінця, альфи й омеги. Символ змії-кільця був досить популярний і в бароковій літературі, наприклад, у творчості Григорія Сковороди. Варто вказати й на те, що Іоаникій Ґалятовський у другій проповіді на Стрітення Господнє також порівнював Ісуса з коштовним камінням. Отже подібний прийом був популярним за часів бароко, а інформацію про властивості каменів тогочасні автори, вочевидь, брали із середньовічних «Фізіологів».

Акафіст св. Варварі “уподобляєтся камени ластовичному”. Тут цікавим видається суто фольклорне порівняння, де автор називає великомученицю Варвару “ластовицею сладкоглаголивою” й акцентує увагу читача на тому, що свята “пяточисленно лђкарственнія имђєт добродђтели”, котрі співвідносяться із цілющими властивостями каменя [8, арк. 6–6 (зв., б. п.)].

Відтак у тій частині, яка присвяченій чеснотам Івана Обидовського, орлиний камінь символізує “високопарних орлов шляхетного дому шляхетних Обидовских”, а його осердя, “вторий камђнь”, “всякими добродђтелми дарованій Духа Святого звинящій всякія же ядовитости… от гнђзда вашего… отгоняющій”, а також високий розум та “мысленніи очи” спрямовані до Бога [8, арк. 7 (зв., б. п.)]. Тут варто вказати, що образ “мисленних” очей, тобто очей розуму, був одним із найулюбленіших за доби бароко. Зокрема, Лазар Баранович засновує на ньому свою проповідь «На другу неділю по Великодню», де розробляє євангельський мотив: “Коли на руках Його знаку відцвяшного не побачу” (Ів. 20: 25).

 Камінь зміїний вказує на богобоязливість Обидовських, а, як зазначає Крщонович слідом за Златоустом, “здравіє єсть боязнь Божія, яже мисли исправляєт, прогоняєт неправости, добродђтели стяжеваєт, и всякого добра подаєт богатство” [8, арк. 8 (зв., б. п.)].

Тим часом камінь ластовичний указує на п’ять головних достоїнств Івана Обидовського, з-поміж яких цікавою видається згадка про те, що в роки навчання він зажив слави вправного поета й красномовця. Відтак йому приносять у дар цей «Молитвослов», що допоможе досягнути “несмертєлнои свђтлости” [8, арк. 10 (зв., б. п.)].

Як бачимо, у цьому тексті чи не найяскравіше втілюються основні приписи барокової теорії красномовства, котра вимагала від авторів ясності, вмотивованості кожного звороту, дотепності й несподіваності. Відтак, три камені гербу Обидовських блискуче пов’язуються автором на змістовому (три акафісти, три властивості каменів: “практичне”, символічне та родове значення) та композиційному (текст присвяти складається з трьох частин) рівні.

Зазначмо, що вказані видання містять також передмову до читача, писану Крщоновичем, де автор говорить про «Молитвослов» як про нові крила (беручи за взір рядок із псалма: піст і молитва – це два крила, які обрамлюють віру, що “в сердці, аки злато сіяюща” [7, арк. 8–8 (зв., б. п.)]), здатні піднести його до “висоти небесної”. Тут письменник використовує легенду про орла, здатного відновити свою молодість, популярні під ту пору метафори Церкви-вертограду та Церкви-Голубиці Христової, чиї зусилля спрямовані на те, аби християнин, “яко шестикрилатый Серафим”, думкою сягав Божого престолу. Завершується передмова порадами щодо днів застосування кожного з акафістів.

 Маємо тут поєднання практичної та художньої компоненти, притаманне бароковій літературі загалом. Ця обставина ще раз потверджує думку про те, що під ту пору кожна книжка мислилася як унікальне мистецьке явище й вимагала прикрас як на графічному (художнє оформлення), так і на змістовому рівні.

Більше знаною є присвята Лазарю Барановичу до видання «Тріоді квітної» (Чернігів, 1685), котру можна вважати своєрідним панегіриком книжкам. Ведучи мову про засновану Чернігівським архиєпископом друкарю, Лаврентій Крщонович порівнює її з розкішним садом, де кожне видання – дивна квітка: “Книги бо а цвђти не малоє от обою имут подобіє. Подобни суть книги цвђтам, яко же бо цвђти приносят плод, тако книги чтущим их приносят ползу, яже плодом єсть духовным, и яко от цвђтов соплђтаєтся вђнец, тако от чтенія книжнаго составляєтся премудрость” [9, арк. 3 (б. п.)]. Можемо завважити, що подібні порівняння є своєрідною ампліфікацією слова “антологія” (з греки – “зібрання квітів”). Цю думку підтверджує й те, що «Тріодь квітна» є збірником церковних піснеспівів.

Краса та емоційна насиченість образів, за допомогою яких Крщонович осмислює значення книжки, викликають певну алюзію на текст “слізне прощання з книгами Стефана Яворського, написане ним на схилі літ. Вказана обставина може пояснюватися тим, що обидва автори належали до “чернігівського гуртка” Лазаря Барановича.

Крщонович указує й на особистий літературний доробок Чернігівського архиєпископа: “Преосвященство Ваше многія Книги церкви святой от Богодухновєнного разума своєго подал єси, ... на их же листвіях написал єси имя Божіє и Богородично... и Святых избранных словеси премудрими и полезными почтил и тђми яко цвђтами злачноє поле, тако церков украсив, множество душ, Божія слова алчущих напитал єси” [9, арк. 2 (зв., б. п.)]. Як бачимо, з усіх книг Лазаря Барановича автор виокремлює «Труби словес проповідних” (Київ, 1674). Чому саме так, ми не можемо сказати напевне, однак припускаємо, що він хоче звернути увагу на другій збірці проповідей, оскільки цей жанр за тих часів був розрахований на найширше коло реципієнтів, бо сприймався як у письмовій (книжка), так і в усній (безпосереднє виголошення в церкві) формі.

На звороті титульного аркуша тут уміщено також геральдичну епіграму:

 

Обыкоша издавна Люде именити,

Различныя печати в родђх своих мђти

Кто звђром, кто птенцем ДОМ свой печатлђет,

Кто мечем, кто стрђлою, кто солнцем свђтлђет.

А ЛАЗАР БАРАНОВИЧ сим славится словом:

 

Не хвалюся, точію о КРЕСТђ ХРИСТОВОМ [9, титульний арк. (зв.)].

Варто зазначити, що свого часу на основі цього тексту Павло Попов робив припущення про “несправжність” клейноту Барановича, вочевидь, обраного ним у тоді, коли він уже був високим церковним достойником. Ми схильні розглядати цей текст як певний прообраз панегірика на честь Лазаря Барановича, що так само розпочинається з геральдичної епіграми:

Таке вкраплення формальних віршів є типовим для тогочасного панегіричного жанру, адже “зорові форми в поезії були зручними для панегіричного вжитку. Поруч із урочистими промовами на честь заслуженої особи, з приводу якоїсь дати чи події, цінувалось високо і письмове привітання, що сприймалось адресатом у наочній, зоровій формі. Це вимагало від виконавця вміння і знань для створення зорового образу, який мав довершити досконалість твору в цілому і викликати несподівані емоції” [6, с. 12].

Відтак, маємо тут емблематичний вірш у формі хреста й кількох літер, котрі, складені разом, утворюють ім’я “Лазар”. У такий спосіб автор обігрує клейнот та ім’я Чернігівського архиєпископа, а потім подає дві епіграми, в основу яких покладено головні елементи цього герба. Цікаво, що тут Крщонович використовує не лише клейноти, а й тонко вказує на одну із книжок Барановича:

 

NA HERB

Rzeczesź czemuź taką broń ŁAZARZOWI dáno:

Czem takiey poboźnośći krzyź dźwigać zadźiáno:

O gdy by vraczono, pałaszem lub działem;

Dawnob iuź nieba dobył, wszedł by nanie z ćiáłem [10, с. 1].

 

Ключовим тут є слово pałasz – меч, що “відсилає” читача до збірки проповідей Барановича «Меч духовний». У такий спосіб автор також наголошує на пастирській діяльності архиєпископа, котрий словом наставляв на шлях правди. Відтак автор подає вірш, де мовиться про гідного церковного діяча та про щасливу паству, котра має його за свого наставника.

Думки, висловлені в гербових поезіях, Лаврентій Крщонович розвиває та поглиблює в прозовій частині панегірика. Ця частина складається з декількох розділів: «Ad lektorem», «Ad Illustrissimum ac Reverendissimum Partem LAZARUM BARANOVICZ Archiepiscopum Czernihouiensem Nouogrodecensem Totisque Seueria», «Admitte Celementissime Pater…», в яких також прославляються чесноти Лазаря Барановича, розробляється євангельський сюжет про воскреслого Лазаря. Таким чином виникають алюзії на мітичного птаха фенікса, що спалював себе, аби народитися знову. Так постає центральний образ твору: Фенікс – Лазар.

Водночас автор, послуговуючись символічними образами, говорить про смерть як про перехід до нової, більш досконалої форми життя. Відтак зринає ідея вічності, котра й структурує текст. Вічна слава, вічна пам’ять вдячних нащадків є тим стрижнем, довкола якого розвивається сюжет. Із-поміж численних чеснот Лазаря Барановича автор найперше виокремлює мудрість, завдяки якій Чернігівський архиєпископ чудово зорганізував пастирську діяльність та церковні справи.

Чільне місце відведено також уславленню Барановича-письменника. В одному з віршів панегірика перелічено всі видані під ту пору його книжки. Зазначмо, що схожий прийом застосовував у своєму вірші «Lucubraticula» також Іван Величковський. У творі подибуємо й цікаві богословські рефлексії, зокрема, мотив про два крила: Сина Божого та Пречисту Діву, – котрі дозволяють людині піднятися до Божого престолу.

Як бачимо, створюючи панегірик Лазарю Барановичу, Крщонович має на меті не тільки уславити архиєпископа, а й подати приклад життя гідного наслідування.

Отже, проаналізувавши низку творів Лаврентія Крщоновича можемо стверджувати, що їхньому авторові вдалося майстерно поєднати практичну та художню компоненту. У своїх творах письменник прагнув спрямувати людину до духовного та естетичного ідеалу, дати їй відчути насолоду інтелектуальної праці, іншими словами, показати гармонію небесного й земного начала. Разом із тим творчість Крщоновича дає змогу глибше зрозуміти значення жанру присвяти й передмови для тогочасної української літератури, ба навіть культури, коли саме ці жанри мали на меті не лише налаштувати читача на сприйняття подальшого тексту, чи уславлювати мецената видання, а стати, поряд з ілюстрацією, однією з основних окрас тексту.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Баранович Л. Меч духовный. – Київ, 1666.

2. Вомперский В. «Риторика» Лаврентия Крщоновича (1698) // Вомперский В. Риторика в России XVII–XVIII вв. – Москва, 1988. – С. 62–70.

3. Левицкий Ор. Афанасий Зарудский, малорусский панегирист конца XVI и начала XVIII ст. – Киев, 1896.

4. Лђтопись событій в югозападной Россіи в XVII вђкђ. Составил Самоил Величко. Том III. – Київ, 1855.

5. Попов П. Панегірик Крщоновича Лазарю Барановичу – невідоме чернігівське видання 80-х років XVII в. – Київ, 1927.

6. Сорока М. Зорова поезія в українській літературі XVII–XVIII ст.: Автореф. дис. … канд. філол. наук. – Київ, 1995.

7. Треакафістный молитвослов. – Чернігів, 1691.

8. Треакафістный молитвослов. – Чернігів, 1697.

9. Триодь цвђтная. – Чернігів, 1685.

10. Krzczonowicz L. Rederivus Phoenix. Lazarum Baranowicz. – Чернігів, 1683.

 

У статті йдеться про творчість маловідомого автора барокової доби Лаврентія Крщоновича. Вказано на визначальні риси його стилю.  Закцентовано увагу на жанрові присвяти та передмови як провідному в доробку письменника. Визначено, що у своїх творах, що мали на меті спрямувати людину до духовного та естетичного ідеалу, дати їй відчути насолоду інтелектуальної праці, іншими словами, показати гармонію небесного й земного начала,   авторові вдалося майстерно поєднати практичну та художню компоненту. 

 

Про автора

Борисенко Катерина – 1977 р. н., кандидат філол. наук, доцент кафедри української та зарубіжної літератури Київського міського педагогічного університету ім. Б.Д. Грінченка. Автор низки статей з історії української літератури XVII – XVIIIст. Мешкає в м. Київ.