БОРОТЬБА ЗА ПРАВО ЛЮБИТИ

 

(Оксана Куценко. Балетна школа: Поезії. – К.: Просвіта, 2007)

 

«Література – це школа життя», – говорили древні. Можна по-різному ставитися до цього судження, але якщо вже й погоджуватися, то з поправкою, що вона така ж сувора й непроста, як школа балетна, де вчать вивіряти кожен рух із точністю до міліметра.

«Балетна школа» – назва нової збірки поезій Оксани Куценко, у якій авторка старанно намагається прийти, як би банально це не звучало, до власного розуміння одвічних істин. Бо вони одвічні саме тому, що кожен час примушує знову до них навертатися, – вони живуть доки люди прагнутимуть їх осягнути, себто не втратять здатності мислити.

Головний персонаж Оксаниної поезії – жінка, яка протистоїть світу, котрий змушує її грати за своїми правилами. Але це вже не боротьба за право бути рівною з чоловіком – це боротьба за право любити. Саме так – адже сьогодення, що постійно вимагає від людини «нових рекордів», здається, геть знівелювало саме́ це «поняття». Одначе так може видатися лише на перший погляд, бо ж не може зникнути те, що спервовіку вважалося неминущою категорією, себто такою, яка існує вічно, не полишаючи людину навіть за земним порогом.

Отож, са́ме право любити в епіцентрі поезії нашої авторки. Причому мислиться воно не лише як любов двох людей, а в широкому аспекті – як любов до ближнього, любов до кожного дня, власне, любов до життя:

Це триватиме довше за північ, за вік рослин,

Це триватиме довше за болю мого хребти,

Це назветься любов’ю, назветься разом іти.

Сто життів помирати, родити сто поколінь.

Урешті несуттєво, що вона принесе – радість чи біль, головне саме її переживання, плекання в собі. Іншими словами, в епіцентрі цієї поезії жінка, яка стомилася бути мужньою й прагне бодай інколи відчути себе тендітною, ніжною, люблячою. Власне, жінка й постає тут як хранителька, цього почуття. Випробування любов’ю й уміння любити – це та непроста школа, котру мусить пройти персонаж.

Відтак основною «порою року», що лейтмотивом проходить крізь збірку, є міжсезоння – час поза часом, що символізує надію. Осінній сум, що немов огортає людину теплим пледом, чи шепіт дощу, що спонукає до самозаглиблення й самопізнання, налаштовують тут на світлий лад, а очікування зими перетворюють на очікування Різдва. Натомість весна постає порою очищення й поштовхом до дії:

Прошу сьогодні для себе лиш рівноваги –

Ми із весною в парі еквілібристки.

Теплі ландшафти. Душі, як вікна чисті.

Мідні газони гравюр і бажання містики –

В передчутті непогамовної спраги.

Балансування на межі справжнього й оманливого – основний лейтмотив збірки. Вміння розпізнати фальш і не схибити на звивистій стежині життя, не піддатися на спокусу – саме в цьому суть поезії. Урешті, символом душевної рівноваги для автори постає (як і в поезії барокової доби) образ «саду-винограду-вертограду». Виплекати в душі сад якраз і означає стати самим собою, себто самодостатньою особистістю.

Бо хто сказав, що особистість – це лише той, хто зрікся почуттів? Принаймні поезія Оксани Куценко доводить абсолютно протилежне.

 

Катерина БОРИСЕНКО