СТО ОДНЕ ЩОСЬ…, ІВАНУ ЛУЧУКУ НАЛЕЖНОЄ
Напевно цікаво бодай інколи зануритися в стихія власних думок і поблукати химерними “лавиринтами” мозкових звивин… Бо ж зліва направо чи справа наліво, а істина завжди одна – от тільки кожен доходить до неї по-своєму.
На цьому шляху для поета є однаково важливим як не втрапити в тенета форми, так і не надто захопитися інтелектуальними вправами, перетворюючи вірш на філософський трактат.
Нова книжка Івана Лучука “Сто одне щось” має зацікавити й охочих до всіляких “штучок поетицьких”, і любителів отримати поживу для розмислу. Адже за суто формальними “вивертами” криється неабиякий інтелектуальний текст. Автор відточує кожне слово, підкреслює різноманітні значеннєві відтінки й у такий спосіб приборкує мовну стихію та загострює увагу читача на найпосутніших деталях. Таке відчуття мови – це та основа, що структурує збірку: і медитативні вірші, й іронічно-стьобні сонетії, й вишукано-вивершені паліндроми.
Однак варто вказати й на те, що з окресленого контексту дещо випадає сонетій “Передобідня меланхолія”, перенасичений обсцентною лексикою. Звичайно, “матюк не термін, слово не полова”, і автор, можливо, якраз і прагнув викликати ефект огиди, та все ж у подібному (нехай пробачить мені Дмитро Чижевський) виході “поза межі краси” цього ефекту досягнуто аж занадто “вагомо, грубо, зримо”…
Назагал же цикл “Трохи сонетіїв” – це ориґінальне прочитання Іваном Лучуком знаних авторів та реакція на заїжджені ще школою цитати й “цитатії”:
Сон тети тоне там за темним ставом.
Сонети стогнуть вам задармо, марно.
Совіти стягнуть нам реміник карно.
Селера пахне трохи ніби лавром.
Або ж:
Немов ексцентрик той на перехресті
Трясу бескид, – гуде на Евересті.
Погодьтеся, що вгадати за цими рядками класиків дуже просто.
Вартий уваги й ще один момент – сонетії за своєю формою є суголосними бароковому концептизму, коли конклюзія мала вражати й дивувати найбільше. Так і тут – кожен із текстів циклу фокусує головну думку в двох останніх рядках. Все, що передує їм, – лише підготовка.
Та все ж найбільше бароковим духом перейняті паліндроми. Звісно, раки передусім є віршами, що вимагають від поета досконалого володіння мовним матеріалом, отже, в них завжди відслідковується певна штучність. Тому, коли вдало поєднуються суто формальні речі й глибинний змістовий підтекст – це є вершиною поетичної вправності:
Величко – чи бичок, чи лев?
Він грав сам так і собі, і расі.
Цинобру брав отак – вам і навспак,
грав з демоном раків автор.
Йому чительник: кинь! лети, чумо;
й сам завжди таку… Світ хирів.
Одинак-рак Івана рако-піонера
варт хижих трав, арено; і покара – навік;
аркани довіри хтів сукати джаз мас.
Йому чительник: кинь! лети, чумо.
Й рот ваві – кар моно: мед з варг – кап!
Сван і Мавка – товар?
Бурбони, цісарі – і босі? Катма свар – гнів!
Величко – чи бичок, чи лев?
У цьому звертанні автора до майже культового нині Івана Величковського відстежується не лише безперервність літературного процесу, а й ремінісценція творчості барокового поета.
Натомість авторські рефлексії у розділі “Трохи віршів” є певною мірою констатацією своєрідних життєвих істин, де “Сніг – дощ – снігодощ / а все вода / Сон – ява – навівсон / а все життя
”.Тож, як бачимо, любий чительнику, СТО ОДНЕ ЩОСЬ таки є досить непересічним ЧИМОСЬ, і вже тому варте твоєї уваги.
Катерина БОРИСЕНКО