“Першою значною подією, яку я заводжу до своїх записок, – зазначає Тарас Шевченко 12 червня 1857 року, – стало от що: обрізуючи оцей перший зшиток на записки, я зламав перочинного ножика. На око – подія нікчемна і не варта тієї уваги, якої я їй надаю, записуючи про неї як про щось незвичайне в оцей розмаїтий зшиток. Якби такий казус стався в столиці або навіть у чималому губернському місті, то, натурально, він не потрапив би до моєї пам’ятної книжки. Але ж сталося се в киргизькому степу, себто в Новопетровській фортеці, а тут для людини письменної, як, наприклад, я, така річ, як ножик, має велику вагу; а головне, що не завжди його можна дістати і навіть за чималі гроші”. Отак от просто і ясно, не “революційно-демократично” й не “великокобзарно” розпочинає поет свій щоденник, а скільки глибин відкривається нам за цими рядками. Перед нами постає людина високої духовної культури, справжній Митець, котрому найбільше боліла саме неможливість ТВОРИТИ. Мало того: перед нами істинно віруюча людина, бо ж далі в щоденнику подибуємо таке: “Мені годилося б почати свій журнал від того часу, коли мене було висвячено в солдатський сан, себто з 1847 року. Досі був би грубезний і вельми нудний зошит. Згадуючи про ті минулі сумні десять років, я сердечно радію, що тоді не прийшла до мене думка завести такого записника… А що ж було б, якби я описав оцю похмуру декорацію і бездушних брутальних лицедіїв, з якими судилося мені справляти похмуру монотонну десятирічну драму? Минаймо, минаймо, моя підступна пам’яте, оте моє минуле! Не потривожимо серця любого друга недостойними спогадами, забудемо і простимо темних мучителів наших, як простив милосердний Людинолюбець своїх жорстоких розпинателів. Обернімося до всього ясного, тихого, як наш український осінній вечір, та запишемо все побачене і почуте, все, що продиктує серце”.

Таке одкровення Тараса Шевченка дозволяє побачити людину мудру й добру (в християнському значенні цього поняття), внутрішньо гармонійну, а відтак людину красиву. До того ж, тут прочитується традиція, на якій постав поет – адже образ серця як вмістилища людських чеснот і мірила вчинків постає ще у творчості великих українських барокових мислителів Кирила Транквіліона-Ставровецького та Григорія сковороди. У XIX столітті він зринає у філософських студія Памфіла Юркевича, який вважав, що серце є місцем народження ідей, органом пізнання: “Найкращі філософи й великі поети усвідомлювали, що серце їхнє було істинним місцем народження тих глибоких ідей, які вони передавали людству, а свідомість… лише давала цим ідеям ясноту й визначеність, притаманні мисленню”.