*

серпантиновий вечір

сховався

за

брамою

саду

заблукалі трамваї

шукають

дороги

до

обрію

пахне небом

полин

а

у

снах

віддзеркалюють

колії

і

лишається

осінь

коли

вже

ніщо

не лишається

*

Зануритись

у

безодню

спливати

кров’ю

озону

і

зникнути

Константинополем

і

народитися

знову

дощем

що

стирає

грані

холодними

і

колючими

краплинами

відлік

часу

порушити

й

у

напрузі

шукати

краю

веселки

і

різати пальці

скалками

щоб

просто

впізнати

Всесвіт

за

таємничими

знаками

*

Маленький

сонячний

зайчик

сховався

у скойку

до

літа

і

сниться

а

може

мариться

шепіт дощу

верлібрами

ранок збліднілий

напише

сум

листопадових вулиць

землю

огорне

тиша

*

Напівлюдина напівбог у руки весла і у мандри

міські двори старі кав’ярні життя немов великий сон

Ірландія Еллада море потік солоної води

Улісе-Одіссею

годі

спинитися і відійти

є

неможливим

недоречним

приреченим

потік

води

роки

ріки

тож

в руки

весла

життя

мов

сон

пливти…

плив Ти

*

Самотній Велетень

відчинив

хвіртку

саду

і

відійшов

у

світ

дарувати

радість

так він гадав…

Він брав

сонячне

проміння

і

майстрував

з

нього

кошики

до Великодня

ткав

килими

з

торішніх трав

і

розфарбовував

їх

веселкою…

Дехто

спинившись

і

кинувши

кілька

монет

брав щось

для

окраси

їдальні…

Самотній Велетень

сховався

в

своїй

оселі

він

просто

не знав

що

світ завжди

стає

нудним

і

невеселим

після

того

як

роздано

Оскарів

його

не приколює

навіть

весна

*

Падає листя

Шумить

під ногами

наче зникають

хвилини

А може

часточка

сонця

Кудись відлітає

впавши

додолу

Землі

чорний потяг

Десь повезе

її

Знову

з тобою

будуть веселі

картини

пейзажі

смак далини

і

небачений доти

вирій

думок

ще

вертепная скринька

твоїх

сподівань

Що здійсняться

коли

їх

загубиш

в

дорозі

проліски

дивляться на світ

очима

юного єзуїта

вони

зникнуть за день

але

мають

стійку віру

що

краса

починається

з їхнього мерехтіння…

сірник догорить

просто

вмре

достойно

бо

інакше

втрачає сенс

будь-яке

існування

…

щось сапфічне

навіють

хвилини

Великої Ріки

там

де

лаврська дзвіниця

ділить

свідомість

навпіл

.

Шматки хмарин і мотлох почуттів

Гаряча зграя згаяного часу

Від сонця в сон цей

Ніч нас заховає

В забуті όбрази загоєних обрáз

Де образù на стінах з порцеляни

Віднайде вхід до брами

(проше пані)

Маленька ящірка що зветься забуття

І мов пісок крізь пальці злине вітер

І холодом хвіст зірки обпече

Проллється дощ закутий у краплини

Прокинешся а світ не той

Уже

Розтято коло місяця

навпіл

і

крапле кров

що

проростає

а

й

с

т

р

а

м

и

загублено ключі

від

сонця

і

лишається

блукання

паліндромами

дощів

Так йти від

уміє тільки

БОГ

залишивши

єдину перспективу

бути

віч-на-віч

із собою

і

в

нікуди

полине погляд снів

Святий Варфоломій

єдиним жестом

заспокоїть душу

мов

хвилю

сонця воском

розігріту

минеться ніч

застигне кров

відступить літо…

*

Вагони відстукують

в

ритмі

мовчання

нічного

Загублена зірка

спізниться

вже вкотре

неначе

востаннє

і

теплі долоні

підхоплять

цей

стомлений подих

щоб

довго шукати

смутну

квінтесенцію

часу

тривання

*

Десь заблукала

далечінь

вимірюючи відстань

ліхтарями

відійде потяг

і

відступить біль

крилом кропив’яним

змахнувши

на прощання

*

де запах моря

і

безсмертя сосен

сльозами бурштину

відіб’ють

кроки наші

в

тисячолітніх мареннях

раптово

привидиться

маленький

щастя

спалах

весна настане

о пів на п’яту

стрілу нап’яту

відпустить вітер

і Ахіллесові просто

в п’яту

жалом уп’яту

жалем не втішиш

закони лету

стріли

зустріли

хтось уберігся

хтось впав у Лету

*

останні акорди

захриплого фортеп’яно

затихнуть

у

темряві

першого грому

відблисків

коло замкнеться

водою

розхлюпаною по вінця

щоби за мить

все

почалося

з

кінця

Це місто як вихор

велике

й

незатишне

Це місто метро

мчить

у

просторі

вічності

Це місто буденне

до болю

звичайного

Це місто незграбне

в своїй

розмаїтості

Це місто є змістом

річок

що вже

висохли

Мова парканів

його

lingva

sacra

Це місто відпустить

усіх

хто

залишив

Це місто умістить

усіх

хто

лишається

Це місто ти любиш

коли

від’їжджаєш

Це місто ненавидиш

знов

повертаючись

Це місто з тобою

в тобі

проростає

Й життя ти читаєш

абеткою

Харкова

*

я дивлюся у дзеркало вод

відпливаючи

листом кленовим

сходить сонце

хмарно-мережачи

дощ

насувається

осінь

світлі тіні

дзеркал

кришталево-ламкої

води

провіщають минуле

загубленим голосом равлика

сон життя

чи

життя

наче сон

із

води

вечір соняхом хилиться

в

завтра

розмите

затактами

*

золотаве намисто снігів

на гравюрі

ошатного березня

філігранна

довершеність днів

слів одвічних

пластична довершеність

пелюстками камей

проростає межа

розпорошених істин

розмита тривога

і

до істини шлях –

виноградна лоза

наче усміх незримий

античного бога

*

ти бачиш небо…

квіти зорепадом летять

і

обпікаючи долоні

(немов

рядок Катулла)

в пустелі ночі

їх

поглине спокій

шмат місяця

загубиться у хмарах

і

відпаде потреба обіцянок

всміхнеться день

мов тигр у Колізеї

ковтнувши сни

застуджених світанків…

серпантиновий вечір

Зануритись

Маленький

Напівлюдина напівбог у руки весла і у мандри

Самотній Велетень

Падає листя

проліски

VISUS

СЕРПНЕВИЙ НАСТРІЙ

24 СЕРПНЯ

Вагони відстукують

Десь заблукала

де запах моря

весна настане

останні акорди

ХАРКІВ

я дивлюся у дзеркало вод

золотаве намисто снігів

ти бачиш небо…